Приголосні звуки і букви української мови: повний розбір

139

Якщо голосні — це дихання мови, то приголосні — її кістяк. Саме вони формують обрис слова, надають йому чіткості і розрізняють слова між собою. “Мати” і “пати”, “дім” і “тім” — один звук, а значення зовсім різне. Розберімось, яких приголосних в українській мові, як вони класифікуються і чому це важливо.

Скільки приголосних букв в українському алфавіті

В українському алфавіті 33 букви. З них 10 — голосні, 1 — апостроф. Решта 22 — приголосні букви.

Ось повний список приголосних букв:

1. Б
2. В
3. Г
4. Ґ
5. Д
6. Ж
7. З
8. К
9. Л
10. М
11. Н
12. П
13. Р
14. С
15. Т
16. Ф
17. Х
18. Ц
19. Ч
20. Ш
21. Щ
22. Й

Але це лише букви. Приголосних звуків в українській мові значно більше — 32. Така різниця виникає тому, що більшість приголосних букв можуть позначати два різних звуки: твердий і м’який. Наприклад, буква “н” у слові “нога” — тверда, а у слові “ніч” — м’яка. Це фактично два різних звуки, хоча буква одна.

Як утворюються приголосні звуки

На відміну від голосних, приголосні завжди вимовляються з перешкодою. Повітря, яке виходить з легень, зустрічає на своєму шляху губи, зуби, язик або піднебіння — і через це виникає шум, тертя або вибух.

Саме характер цієї перешкоди і визначає, яким буде звук. Тому приголосні класифікують за кількома ознаками одночасно: за місцем творення, за способом творення, за участю голосу, за твердістю і м’якістю.

Для шкільної практики найважливіші два поділи: дзвінкі і глухі, тверді і м’які.

Дзвінкі і глухі приголосні

Ця класифікація відповідає на питання: чи беруть участь голосові зв’язки у вимові звука?

Якщо голосові зв’язки вібрують — звук дзвінкий. Якщо ні — глухий.

Перевірити просто: прикладіть долоню до горла і вимовте звук. Якщо відчуваєте вібрацію — дзвінкий. Якщо тиша — глухий.

Дзвінкі приголосні

Дзвінкі приголосні вимовляються з участю голосу. До них належать:

Б — “бік”, “буря”, “береза”. В — “вода”, “вітер”, “весна”. Г — “гора”, “гай”, “голос”. Ґ — “ґанок”, “ґрунт”, “ґедзь”. Д — “дім”, “дорога”, “день”. Дж — “джерело”, “бджола”, “джміль”. Дз — “дзвін”, “дзига”, “дзьоб”. Ж — “жито”, “жук”, “жайворон”. З — “зима”, “зоря”, “земля”. Й — “йти”, “йому”. Л — “ліс”, “луна”, “листок”. М — “мати”, “море”, “місяць”. Н — “ніч”, “нива”, “небо”. Р — “рука”, “річка”, “роса”.

Зверніть увагу: Л, М, Н, Р, Й — особливі дзвінкі. Їх називають сонорними. Вони найдзвінкіші з усіх приголосних — у них голос переважає над шумом. Сонорні не мають глухих пар і ніколи не оглушуються.

Глухі приголосні

Глухі вимовляються без участю голосу — лише з шумом або тертям:

П — “поле”, “пісня”, “привіт”. Ф — “фарба”, “форма”, “фонтан”. К — “книга”, “квітка”, “козак”. Х — “хліб”, “хмара”, “холод”. Т — “тихо”, “трава”, “темрява”. С — “сонце”, “слово”, “степ”. Ц — “цвіт”, “цукор”, “цибуля”. Ч — “чорний”, “чайка”, “час”. Ш — “шлях”, “шум”, “шовк”. Щ — “щука”, “щастя”, “щедрий”.

Парні дзвінкі і глухі

Більшість дзвінких і глухих утворюють пари — звуки, однакові за місцем і способом творення, але різні за участю голосу:

1. Б — П
2. В — Ф
3. Г — Х
4. Ґ — К
5. Д — Т
6. Дж — Ч
7. Дз — Ц
8. Ж — Ш
9. З — С

Знання цих пар важливе для правопису: у позиції перед глухим приголосним дзвінкий може частково оглушуватись у вимові, але на письмі зберігається. Наприклад, “казка” — вимовляємо “каска”, але пишемо через “з”, бо “казати”.

Тверді і м’які приголосні

Ця класифікація — одна з найважливіших в українській фонетиці. Саме через неї виникає різниця між 22 буквами і 32 звуками.

М’якість або твердість приголосного залежить від положення язика під час вимови. При м’яких приголосних середня частина язика піднімається до твердого піднебіння — звук отримує додаткове “й”-подібне забарвлення.

Тверді приголосні

Тверді приголосні вимовляються без піднімання середини язика до піднебіння. Усі приголосні перед голосними А, О, У, Е, И вимовляються твердо. Приголосні в кінці слова без знака м’якості також тверді.

Приклади твердих: “рада” — “р” тверде, “нога” — “н” тверде, “стіл” — “с” і “т” тверді.

Завжди тверді — Ж, Ш, Ч, Щ, Дж. Їх ніколи не пом’якшують, навіть якщо після них стоїть “і” або “е”.

М’які приголосні

М’які приголосні вимовляються з характерним “йотовим” призвуком. В українській мові вони виникають у таких позиціях: перед голосними І, Є, Ю, Я — “ліс”, “рядок”, “люди”, а також у деяких словах перед “е” — “день”, “тінь”, “нічний”.

Приклади м’яких: “ніч” — “н” м’яке, “рік” — “р” м’яке, “тінь” — “т” і “н” м’які.

Завжди тверді і завжди м’які

Це окремий блок, який варто запам’ятати окремо.

Завжди тверді незалежно від оточення: Ж і Ш — “жити”, “шити” — хоч після “і”, але тверді. Ч і Щ традиційно вважаються м’якими в деяких підручниках, але в сучасній практиці — напівм’які. Дж — “джерело”.

Завжди м’який: Й — цей звук за своєю природою завжди м’який: “йти”, “йому”, “маяк”.

Шиплячі приголосні

Окрема група, яку виділяють через спільну акустичну ознаку — характерний шиплячий звук при вимові.

До шиплячих належать: Ж, Ш, Ч, Щ, Дж.

Усі вони вимовляються при піднятті кінчика або передньої частини язика до альвеол або твердого піднебіння — звідси специфічний шиплячий призвук.

Особливості шиплячих в українській мові варто знати добре. Після Ж, Ш, Ч, Щ пишемо И, а не І — це правило “жи, ши, чи, щи”: “жити”, “шити”, “чистий”, “щипці”. Після шиплячих не вживається апостроф перед Я, Ю, Є, Ї в коренях слів — пишемо “чому”, “жовтий”. Шиплячі не пом’якшуються на письмі — після них не ставлять знак м’якості.

Щ — особлива буква. Вона позначає не один, а злитий подвійний звук “шч”: “щука” = “шчука”, “щастя” = “шчастя”. Тому в транскрипції її записують як [шч].

Африкати: Дж і Дз

Ці два звуки — специфічні для української мови і часто викликають запитання, бо позначаються двома буквами, але є одним звуком.

Дж — злитий звук, подібний до англійського “j” у слові “just”. Приклади: “джерело”, “бджола”, “джміль”, “ходжу”.

Важливо: якщо “д” і “ж” у слові належать до різних частин — це два окремі звуки, а не африката. Наприклад, “підживити” — “д” від префікса “під”, “ж” від кореня — читаємо окремо.

Дз — злитий звук. Приклади: “дзвін”, “дзига”, “дзьоб”.

Обидва звуки дзвінкі. Дж утворює пару з глухим Ч, Дз — з глухим Ц.

Подовжені приголосні

В українській мові є явище подовження приголосних — коли один звук вимовляється довше звичайного. На письмі це позначається подвоєнням букви.

Приклади: “знання”, “життя”, “колосся”, “сіллю”, “ніччю”.

Подовження відбувається переважно в іменниках середнього роду і в деяких формах інших слів. Це жива риса мови, яка відрізняє українську від багатьох сусідніх.

Чому знання приголосних важливе

Розуміння системи приголосних — це не лише шкільна теорія. Воно допомагає у кількох практичних речах.

По-перше, правопис. Багато правил написання слів безпосередньо залежать від класифікації приголосних: чергування дзвінких і глухих, правило “жи-ши-чи-щи”, вживання апострофа, подовження.

По-друге, вимова. Якщо ви вивчаєте українську або хочете вдосконалити дикцію — розуміння того, як утворюються звуки, допомагає виправити помилки у вимові.

По-третє, розуміння мови зсередини. Українська має дуже впорядковану звукову систему. Коли бачиш цю систему — мова перестає здаватись набором правил і стає живим механізмом, де все має свою логіку.